29.11.2014 19:26

Рік розгону

У ніч із 29 на 30 листопада 2013 року беркутівці силою розігнали студентський Євромайдан. Рік потому учасник тих подій, член КЦПС "Новий Маріуполь" Іван Синєпалов згадує, як все відбувалось.

Перші три ночі на Майдані майже однакові. Ти ходиш, знайомишся із людьми (або не знайомишся, а просто розмовляєш із кимось). Грієшся біля діжок із багаттям, час від часу ходиш по чай та сендвічі. Слухаєш, що лунає зі сцени. Так, там грає музика. Але це зовсім не дискотека, як нас поспішили охрестити глядачі на теплих диванах. Не Казантип. Це спосіб зігрітися. Хоча температура коливається в районі +/- 0, це все одно важко. Тому ми танцюємо, водимо танки, співаємо. Розважаємось - гріємось. Але не забуваємо, для чого ми сюди прийшли. Ми хочемо в ЄС. Ми хочемо жити у нормальній країні. І весь цей час я не маю жодного сумніву, що Янек все-таки підпише. Думаю: "Це, напевне, хитрий хід. Він не міг не знати, що за скасуванням євроінтеграції послідує Майдан, просто не міг. А тепер ЄС навіть заплющує очі на Тимошенко, мовляв, ти тільки підпиши, а там уже подивимось. І він такий весь на білому коні - і Україну привів у Європу, і Юльку з-за ґрат не випустив".


Тоді настає 29 листопада. Не підписав. Я шокований, здивований і обурений. Так само, як і інші тридцять тисяч (за моїми підрахунками), що вийшли в той день на Майдан. Усі скандують "Революція, революція!" Усі вимагають "Одного кандидата" і беззастережно проганяють панду геть зі свого життя. Десь так години дві-три триває ця революція. А потім закривається метро, і люди в останніх вагонах поспішають додому. А як же - революція революцією, а сон за розкладом. На Майдані - сотні чотири людей. Киян і приїджих десь порівну. Усі трохи розгублені, але здаватися не збираються.

О першій ночі вперше за останній тиждень вимикаєтся апаратура, починають розбирати екран, який стояв під сценою. Це дивно. Питаю волонтерів: "У чім біда?" Мені пояснюють, що у генератора закінчилась соляра, а привезти її неможливо. Звучить як абсурд, але я, по дурості, не звертаю на це уваги. Тим більше, волонтер продовжує: "Зараз цю сцену розбираємо, а на неділю поставимо більшу". Ну, здається, усе правильно. І навіть "лебедине озеро" замість Шустера зовсім не насторожує. Усе так, як завжди, просто без сцени. Але ми і так можемо. Самі співаємо народних пісень, самі гріємось. І, по правді, чекаємо вже на ранок...

О четвертій ранку я гріюсь біля діжки, що стоїть біля спуску з Інститутської на Майдан, біля "Глобуса". Крик зверху: "Беркут!" Починається сюр. Ну Беркут, ну біс із ним. Уже ж вони приходили сьогодні ввечері, постояли і пішли собі додому. Мабуть, і зараз щось таке утнуть. А люди рухаються, метушаться. Хтось тікає з Хрещатика, поки Беркут не зціпив кільце. Я розумію, що щось насувається, але не вірю, що це можливо. Ми тікаємо в напрямку Городецького, але там уже крізь очеплення навколо йолки також прошли спецпризначенці. Нас оточили. Щільним і дуже широким кільцем. Ми всі збираємось навколо стели, бо більше діватись просто нікуди. Дівчат ховаємо назад, самі стоїмо навколо стели близько, небезпечно близько до Беркуту. Вони насуваються повільно, але впевнено. Так, мабуть, здалеку виглядає лавина. Ти дивишся у їхні очі, і не бачиш там нічого, окрім ненависті і зневаги. І посмішка. А потім - вони починають бити. Без попередження, без усіляких прохань чи висунутих умов, - просто бити. Хлопцям, що стоять попереду мене, дістається найбільше. Мені боляче на це дивитись, але я нічого не можу зробити. Просто нічого. І розумію, що от-от дійде черга і до мене, і протистояти тут не вийде. Це не район на район. Це 16 автобусів озброєних призначенців проти трьох сотень студентів та пенсіонерів. Ми приречені. Але це відбувається не з нами. Ні, цього не може бути, бо не може бути ніколи. Мабуть, у цей момент я теж посміхаюсь. Просто тому, що не вірю у реальність того, що навколо мене.


Ми тіснимось. Місця під стелою дуже мало як на нашу кількість, починається тиснява. Дівчата ззаду падають, хлопці спіткаються - хто об сходи, а хто і об самих дівчат - і падають зверху на них. Я у третьому-четвертому ряді. Мене досі не ударили і не затоптали. Я щасливчик. Але ж ні - черговий поштовх спереду, і я падаю долілиць. Піді мною людини чотири. На мені - ще один чи два. Я не можу закрити рукою голову, бо мені ж треба якось намагатися повернути рівновагу. Я не можу підняти тих, хто лежить на мені, бо я до них спиною. Я не можу витягнути тих, хто лежить піді мною, бо це просто фізично неможливо. І тут приходить розуміння. Я не щасливчик. Я зараз помру. Я готовий до цього, аби тільки бути впевненим, що це не минеться марно. Зверху стає легше - очевидно, з мене все-таки встали. У напівоберта до беркутівців я кричу: "Тут же дівчата, що ви робите?", і інстинктивно прикриваю голову правою рукою, яка саме звільнилася. Отримую удар кийком. Розумію, що зараз мені мали розбити голову, але натомість всього-на-всього зламали кисть (це я з'ясую пізніше). Підводжусь. Ті, хто були піді мною, також якимось дивом вижили і встають. Здається, Беркут створив для нас коридор. Випускають. Єдине, чим я зараз живу, - це сходи зі стели. Треба зійти вниз. Далі буде інша мета. Переді мною хлопцю ставить підніжку, і він летить вниз цими сходами. Я - наступний. Але і тут пощастило - я зупинився за сантиметри від сходів. Знову підвівся і спускаюсь. Прикриваю голову, але розумію, що у мене ж відкриті і нирки, і печінка. Убивай - не хочу. Краєм ока бачу: лежить хлопець, беркутівець його дубасить ногою, кричить "Вставай!", а коли той намагається піднятися, б'є кийком. І так - декілька разів. Мені шкода, дуже шкода цього хлопця. Але навіть думки зупинитися та допомогти немає. Я щойно пережив смерть. Не хочу нариватися на неї вдруге. А голову я прикривав погано - усе-таки прилетіло кийком. У голові паморочиться, все стає темним, і тільки зірочки, на кшталт тих, що показують у дурних американських мультиках, освітлюють дорогу. Я стишую ходу, а у винагороду отримую удар кийком по спині та хижий клич "быстрее!". Я ще не врятувався. Ще треба переставляти ноги, і робити це швидше.

Не знаю, куди веде коридор Беркута, але я не маю наміру іти ним так далеко. Упираюсь в огорожу навколо йолки і навіть не перелізаю, а просто перевалююсь через нього, як лантух із лайном. Міліція, що стоїть по периметру цієї огорожі, на конфлікт із Беркутом не йде, але нам допомагає: і перелізти, і піднятися з пілоги, і пошвидше відійти від скаженої беркутні. Потроху приходжу до тями, але зупинятися ще рано. Треба ж вилізти тепер за цю "зону йолки", у яку сам себе щойно загнав. Але це уже справа цілком здійсненна. Повільно (біль у руці я вже починаю помічати) перелажу, і відходжу вверх по Хрещатику. Перша дія: я телефоную свої подрузі, помічниці нардепа, розповідаю, що тут трапилось. Політики повинні знати. Друга дія: я пишу СМС Руслані "Нас розігнав беркут". На більше часу нема, але вона все розуміє. Я ж бо не один такий. Третя дія: я дзвоню Андію Куликову, але він не відповідає. Четверта дія: я озираюсь і розумію, що Беркут сунеться на нас. Тікаю. Десь біля Спілки журналістів ми зупиняємось перевести подих, якийсь хлопець поряд просить телефон подзвонити матері. Звісно, тримай. Він говорить - а беркут наближається. Ми біжімо знову. Поряд із нами біжить грузинський журналіст, який щось кричить по телефону. Радіо чи телебачення, не знаю, але у мене навіть у такій ситуації вистачає уважності оцінити його професійність. Хлопець повертає телефон, а ми продовжуємо бігти. Біля Бессарабки рагульське бидло п'є горілку з пивом. Ми їх попереджаємо, що сюди йдуть нелюди. Вони слухають, але, схоже, не чують. Ми біжімо далі. Червоноармійська - до площі Льва Толстого. Я даю грузину короткий, але експресивний коментар. Схоже, я у прямому ефірі. Комусь поряд телефонують. Він каже, що "наші біля Софії". Невеличкими групками, сховавши європейську символіку, ми пересуваємось туди. Волонтер біля пам'ятника Богдана Хмельницького каже, що Софія закрила перед нами браму, і направляє всіх у Михайлівській Золотоверхий монастир. Ми йдемо, потроху заспокоюємось. Я телефоную матері. Я живий, все добре. Вранці побачиш новини - не лякайся, все добре. Все добре. Все добре.


Приходить СМС від Руслани: "Іду до вас". Пишу: "Ми в Михайлівському Золотоверхому". Відповідає: "Ми веземо журналістів". Ну, думаю, добре. Зараз це все покажуть світові. А головне - покажуть Києву, і Київ повстане. Я не сумніваюсь у цьому. І ніхто не сумнівається. Ми сидимо на лаві на території монастиря. Обговорюємо, лютуємо, боїмося. Купа речей і, що страшніше, купа людей загубилися. Намагаємось відшукати. Поставили варту на кожній брамі. Монахи допомагають. Зварили нам чай. Виносимо його, я стаю розливати, але розумію, що правою рукою ворушити зовсім не можу. Віддаю цю почесну місію іншому. Просто сиджу, просто розмовляю. Чекаю на одне-єдине слово. І дочікуюсь. "Беркут". Вони приїжджають, і ставлять два автобуси прямо перед брамою. Ми її встигаємо зачинити та забарикадувати лавами. Барикада так собі, але тоді вона виглядає дуже надійним захистом. Беркутівці сидять в автобусі. Виходить керівник. Підходить до нас, каже: "Откройте двери, мирно поговорим". Ми в істериці. Чесно, навіть ображатися на це сил немає. Ідуть якісь перемовини. Довгі, нудні і абсолютно непотрібні. Тим часом журналістів усе прибуває і прибуває - центральну браму ніхто не зачиняв. Журналісти усе бачать, усе знімають. Телефонує Куликов. Навіть не питаю, чи він уже в курсі. Розповідаю усе, що пережив. Кажу, що зараз у Михайлівському і не знаю, чого більше хочу: забратися звідси чи залишитися тут. Він обіцяє приїхати і вивести мене. Приїжджає досить скоро. Каже, що був на Майдані до другої ночі, а потім пішов спати. Приносить мені мандарини і теплий шарф. Від шарфу відмовляюсь, від мандаринів - ніколи. Поговорили. Я вирішую залишитись.


Весь час телефонують друзі і знайомі, питають, як почуваюсь. Усім розповідаю цю історію, видаю її уже майже на автоматі. Записатися у списки постраждалих я не хочу. Думаю, що з рукою просто забій і нічого страшного. Але болить нестерпно. А я терплю. Терплю, аж поки не сідає сонце, а на Михайлівській площі збираються тисячі киян. Потім усе ж вирішую свої травми зареєструвати. Мене везуть у травмпункт, накладають гіпс. Два тижні не знімати. Добре. А цей день - хай він уже закінчиться. Ми з друзями йдемо до кав'ярні, а потім вони везуть мене до себе.

Євромайдан закінчився. Почалась Єврореволюція.

Іван Синєпалов (повна версія тексту тут)
Дивись також інші новини з розділу Публіцистика Наші тексти
02.02.2017 21:24 Як це було. Історія боротьби
12.05.2016 21:24 Жуков підпадає під декомунізацію – Український інститут національної пам’яті [ДОКУМЕНТ]
21.04.2016 19:26 Ворог біля Новотроїцьких воріт
13.03.2016 15:17 термобілизну
12.10.2014 14:09 На негідні і відверто замовні пости "нашого ще донедавна друга" Дениса Гаврилова
05.10.2014 18:09 Досить звинувачувати інших. Ставте питання собі
02.10.2014 14:36 Москва 41-го
Количество комментариев 0

Для добавления комментария пожалуйста авторизируйтесь или зарегистрируйтесь.

Допоможи відстояти маріуполь!
Приват Банк:
5168 7572 5409 3125 - Марія

Благодійна допомога від підприємств:
Рахунок № 26004054010711
ЄДРПОУ 39347350
МФО 335429

Банк Приват 
Громадська організація
"Координаційний центр
патріотичних сил
"Новий Маріуполь".

E-mail редакції: info@newmariupol.org

© 2014 "Новий Мариуполь"
Передрук матеріалів дозволяється тільки при проставленні гіперпосилання на newmariupol.org.
Email редакції: info@newmariupol.org
Контакти
Сайт створений і підтримується Народна Рада новости